УКРАЇНА. Яка нам потрібна наука?

 Нау́ка — форма інтелектуальної діяльності людей, скерована на отримання об’єктивних знань про природу, суспільство, мислення, на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку.

Наука — це процес творчої діяльності з отримання нових знань і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів. Наука — система знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення.

Термінологія

Наука як соціально значуща сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення й використання теоретично систематизованих об’єктивних знань про дійсність, є складовою частиною духовної культури суспільства. Поняття «наука» включає в себе як діяльність для здобування нового знання, так і результат цієї діяльності — суму набутих в наш час наукових знань. Термін «наука» вживають також для позначення окремих галузей наукового знання. Наука характеризується доцільно орієнтованою (суспільними завданнями й потребами, певними стратегіями наукового пошуку) творчою діяльністю з постановки, вибору й розв’язання проблем духовного й практичного освоєння світу.

Предмет вивчення

Наука вивчає різні рівні системної організації й форми руху матерії з погляду пізнання істотних властивостей явищ, встановлення їхніх законів, різних причинних залежностей і взаємодій з метою управління природними й соціальними процесами, передбачення характеру і напряму їхнього перебігу, створення нових технологій і розвитку виробництва. Як система знань наука охоплює не тільки фактичні дані про предмети навколишнього світу, людської думки й дії, не лише закони і принципи вивчення об’єктів, а й певні форми й способи усвідомлення їх, а в кінцевому підсумку — філософське тлумачення. Цим самим наука виступає як форма суспільної свідомості.

 Фактор прогресу

Наука — найважливіший фактор технічного і соціально-культурного прогресу й перетворення дійсності, всебічного розвитку людських здібностей і можливостей. Передова наука сприяла виробленню прогресивного світогляду, обґрунтуванню матеріалістичного погляду на світ. Наука є способом встановлення і усвідомлення об’єктивної істини. Цим вона радикально протистоїть релігії, марновірству, містицизму, спекулятивним домислам. Боротьба з цим яскраво виявляється у виникненні, з одного боку, позитивістської концепції сцієнтизму, яка абсолютизує «точне» знання, протиставляючи його гуманістичним цінностям культури, а з другого боку, — антисцієнтизму, що скочується на позиції ірраціонального заперечення ролі наукового пізнання.

Соціальний інститут

Наука — соціокультурна діяльність, своєрідне суспільне явище. Як соціальний інститут наука включає в себе вчених з їхніми знаннями, кваліфікацією і досвідом, наукові заклади, експериментальне, лабораторне устаткування, науково-дослідні програми творчої діяльності, систему інформації, підготовки й атестації кадрів, форми функціонування і використання всіх нагромаджених знань. Наступність досвіду і знань, єдність традицій і новаторства — суттєва особливість розвитку науки. Однією з форм її втілення є наукові школи, функціонування яких передбачає боротьбу думок, творчі дискусії та критику.

 Наукове дослідження

Наука — це поступовий процес розширення області відомого людству, відсування границь невідомого. В основі науки лежить наукове дослідження, метою якого є отримання наукового знання. Наукове знання відрізняється тим, що воно здобуте за процедурою, що отримала назву наукового методу. Ця процедура включає в себе спостереження, експеримент зі строгими вимірюваннями, аналіз результатів, розробку гіпотез, теорій і формулювання законів із обов’язковою вимогою повторюваності результату і ретельної перевірки. Люди, які виконують наукові дослідження називаються дослідниками, науковцями, вченими.

Результати наукових досліджень публікуються в науковій літературі, й, зазвичай, така публікація вимагає рецензування, тобто перевірки правильності процедури й висновків іншими науковцями, фахівцями з даної області досліджень. Будь-які висновки досліджень і теорії можуть бути відкинуті, якщо з’являються нові факти, що їх заперечують.

Наукові дослідження прийнято поділяти на:
фундаментальні (пізнання законів, що управляють поведінкою і взаємодією базисних структур природи, суспільства і мислення),
прикладні (застосування результатів фундаментальних досліджень для розв’язання пізнавальних і соціально-практичних проблем).

Фундаментальні дослідження, як правило, випереджають прикладні і створюють для них теоретичний заділ. Зміцнення взаємозв’язків між фундаментальними і прикладними дослідженнями, скорочення строків впровадження наукових досягнень у практику та виробництво — одне з основних завдань сучасної організації науки.

 Андрій Сибірний «Дзеркало тижня. Україна» №32, 14 вересня 2012 

Багато писано-переписано про те, що українська наука недофінансована. Додам парадоксальну, як це може комусь здатися, тезу: вважаю, що навіть багаторазове збільшення рівня фінансування науки не приведе до поліпшення її ефективності. Без кардинальних структурних реформ годі сподіватися на якісні зміни у науковій сфері. 

Нині науково-технічну діяльність проводять у десятках міністерств та відомств, але близько 50% бюджетного фінансування отримує Національна академія наук України (НАНУ), решта ж 50% його розподіляється серед інститутів галузевих академій наук, установ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту, інших міністерств та відомств. В абсолютних величинах загальні видатки бюджету на науку становлять близько 4 млрд. грн., що близько 1% від загального бюджету України. Для порівняння: Євросоюз рекомендує своїм країнам-членам виділяти на розвиток науки 1,7% національних бюджетів, деякі країни цей орієнтир перевищують (Німеччина виділяє 2,8%, Франція — 2,2% бюджету). Кожна країна Євросоюзу може отримати додаткове фінансування із загального бюджету співтовариства, а в ньому видатки на науку становлять більше 10%.

У НАНУ працює 40 тис. осіб (для порівняння: в Академії наук Польщі, близької до України за чисельністю населення, працює тільки 6 тис. осіб). Державне базове фінансування передбачає лише оплату заробітної платні і частково — комунальних платежів. На матеріали, реактиви та відрядження кошти практично не виділяються. Тому фінансування науки в такому вигляді, як воно здійснюється, — це просто марне витрачання державних грошей. Про це прикро писати, оскільки прем’єр-міністр України сам є членом-кореспондентом НАНУ і мав би такі речі добре знати.

Що ж означає термін «наука міжнародного рівня»? Колись мій приятель зі США професор Джеймс Брегг сказав: «Знаєш, Андрію, США — дуже багата країна, але все ж не настільки, щоб фінансувати науку не найвищого міжнародного рівня. А ви — значно бідніші й водночас викидаєте величезні гроші на нібито дослідження, які такими насправді не є, а тому стаєте ще біднішими». Наша наука все ще виробляє товар (а таким товаром є переважно наукові публікації), який не відповідає міжнародним стандартам і тому нікому (може, за винятком авторів) не потрібен.

Існують більш-менш об’єктивні критерії оцінки рівня наукових публікацій, принаймні в галузі природничих наук, математики, технічних наук, економіки тощо. Вони обов’язкові для застосування в наукових та науково-освітніх установах усіх розвинених країн, але в нас усе ще не отримали офіційного визнання для обов’язкового застосування. По-перше, це сумарний імпакт-фактор публікацій окремого науковця, наукового підрозділу або й усієї установи за певний відтинок часу (наприклад, п’ять років). Отож кожен науковий журнал має свій рівень, що називається імпакт-фактором і визначається як середня кількість посилань на одну статтю в цьому часописі за останні два роки. Якщо журнал публікує вагомі результати, на публікації в ньому посилається багато інших дослідників, якщо ж публікуються малозначущі роботи, то й посилань на них буде мало. Журнали як правило видаються англійською мовою, тоді вони доступні читачам з усього світу і, відповідно, можуть мати більше посилань (вищий ІФ).

Крім сумарного імпакт-фактору публікацій, паралельно використовують два інші критерії — індивідуальний індекс цитувань та так званий індекс Гірша (або Хірша — від прізвища науковця J.Hirsch, який запропонував цей критерій). Усі вони базуються на визначенні цитувань робіт того чи іншого автора або журналів, у яких автор публікував свої праці.

Одразу скажу: не буде в нас міжнародного рівня науки і, як наслідок, не буде власних передових технологій без переходу до публікацій лише в журналах з імпакт-факторами (міжнародних або вітчизняних, котрі його мають). І тут постає запитання: як можна в умовах, коли фінансування не вистачає навіть на комунальні платежі, а на наукові дослідження гроші майже взагалі не виділяються, піднятися до міжнародного рівня робіт, а в перспективі — отримати віддачу у вигляді новітніх технологій? Скільки часу на це знадобиться?

Безперечно, для реформ потрібен певний час, однак основні кроки слід зробити впродовж найближчих двох-трьох років, тобто досить швидко. Позитивні результати реформ з’являться не одразу, на них доведеться чекати не менше десяти років.

Реформу наукової сфери сама НАНУ або окремо взяте міністерство провести не зможе з багатьох причин, тому це має бути завданням уряду, а також законодавчої влади. Найкращий варіант — використати досвід країн, котрі вже провели такі реформи, зокрема Польщі. Щось можна запозичити і в Росії, що випередила нас у реформуванні системи управління наукою.

Переконаний: фінансування наукових підрозділів повинне базуватися не на кількості працюючих, а на нових показниках, які мають бути розроблені на основі міжнародно-визнаних критеріїв, затверджені Кабінетом міністрів України і запроваджені до обов’язкового застосування. Слід створити спеціальний комітет (чи комісію) при Кабміні, який проводитиме реформу наукової сфери, у тому числі розробить відповідну систему оцінки. Добре було б запросити до складу комітету компетентного працівника комісії з розвитку науки Євросоюзу або з відповідного міністерства країни, котра вже провела реформу наукової сфери. Для розробки показників оцінки наукової діяльності наукових та науково-освітніх підрозділів можна використати наявний закордонний та вітчизняний досвід. Наприклад, міністерство науки і вищої школи Польщі опрацювало відповідні обов’язкові критерії (параметрична оцінка діяльності наукових та науково-освітніх підрозділів), які можна взяти за основу при розробці нашої системи оцінки. До речі, Інститут біології клітини НАНУ, який я очолюю, розробив і впровадив у життя такі критерії вісім років тому (бальна система оцінки діяльності окремих наукових підрозділів та індивідуальних науковців). Результати оцінювання використовуються керівництвом інституту в кадрових рішеннях, а також при розподілі преміальних коштів між науковими підрозділами. Критерії польського міністерства і нашого інституту враховують не лише рівень публікацій на основі імпакт-факторів відповідних журналів. Додатково враховуються патенти (за іноземні патенти нараховується значно більше балів, ніж за вітчизняні), виступи на міжнародних наукових конференціях, монографії та окремі розділи в міжнародних монографіях, захисти дисертацій тощо. Окремо нараховуються бали за впровадження, що дають дохід інститутові. За статті у вітчизняних журналах, виступи на вітчизняних конференціях нараховується дуже мало балів. Система оцінки систематично переглядається у зв’язку зі змінами імпакт-факторів журналів та іншими чинниками.

Саме таку бальну систему слід розробити і впровадити в життя в українській науці. Вона не повинна мати нічого спільного з системою оцінки наукових установ, недавно затвердженою Міністерством освіти і науки, молоді та спорту й нібито вже обов’язковою до застосування. Адже вона цілком відмінна від систем, котрі використовуються в розвинених країнах. Та й взагалі незрозуміло, як таку систему затвердили без обговорення науковою спільнотою. Її розробляли люди, котрі мають дуже приблизне уявлення про те, що таке справжня наука.

Після розробки та затвердження бальної системи оцінки всі наукові й науково-освітні установи міністерств і відомств мають підрахувати сумарні бали для кожного науковця, підрозділу та установи в цілому і подати отримані цифри до вищезгаданого комітету при Кабінеті міністрів. Поза сумнівом, виявиться, що, окрім підрозділів та установ зі скромним доробком, у країні є, хай небагато, науковці, підрозділи (відділи, лабораторії, кафедри) та й цілі інститути, котрі працюють на високому міжнародному рівні. Оскільки без солідних грошей, особливо в природничих дисциплінах, щось значиме зробити неможливо, постає запитання: як же окремим колективам це вдалося? Кожен із них отримує значні додаткові кошти з різних джерел: у когось — це в основному міжнародні гранти, у когось — гранти вітчизняні та закордонні, в третього — госпдоговори або гранти вітчизняних чи закордонних фірм, продаж ліцензій на інтелектуальну власність тощо. Безперечно, є наукові колективи, які мають усі перелічені типи надходжень. Тобто джерелом фінансування досліджень для таких колективів є конкурсні бюджетні та позабюджетні кошти, у тому числі закордонного походження. Інакше кажучи, частина таких колективів змогла забезпечити іноземні інвестиції для проведення досліджень в Україні. Але нормою повинно стати дослідження на міжнародному рівні всіх колективів, які фінансуються державою, а не лише мізерної їх частки (конкретних даних про кількість таких колективів я, звісно, не маю, проте гадаю, що їх не більше 5% від загальної кількості).

Державний бюджет на науку має бути збільшений хоча б на чверть. Зараз він становить близько 1,0% бюджетних видатків, а мав би становити хоча б 1,25% із тенденцією до поступового зростання. Далі слід оголосити про перехідний період (тривалістю два-три роки), протягом якого нинішні принципи бюджетного фінансування (переважно на основі чисельності штатних працівників) до певної міри збережуться. Додаткові видатки на науку (0,25%, або близько 1 млрд. грн.) мають піти на фінансування лише конкурентоспроможних досліджень міжнародного рівня. Розподіляти це фінансування найдоцільніше через комітет із реформування наукової сфери. Гранти мають бути кількох типів, зокрема: основні дослідницькі, дослідницькі для молодих докторів наук віком до 40 років (не більше як три роки після захисту), дослідницькі для повернення на Батьківщину українських науковців з-за кордону або для іноземців, які з якихось причин хочуть продовжувати свою наукову кар’єру в Україні, а також інфраструктурні. Основний дослідницький грант повинен становити суму, яка дозволить повністю виконати проект за визначений період і мати в результаті декілька публікацій у міжнародних журналах з імпакт-фактором. Це приблизно 1— 2 млн. грн. на рік, що відповідає рівню серйозних закордонних проектів. Рівень доплат до основної заробітної платні повинен стати серйозним бар’єром на шляху від’їзду науковців за кордон. Певна кількість грошей має бути спрямована на оплату наукової експертизи проектів, стажування українських науковців у найкращих лабораторіях світу тощо.

Дуже важливо, щоб рецензування було незалежним, анонімним і здійснювалося лише іноземними науковцями. Інакше всю справу можна погубити. Одного разу я обговорював ці ідеї зі своїм добрим приятелем, і він зауважив: «Ось ти вважаєш, що розподіл грошей на дослідження за результатами конкурсів додасть об’єктивності, а я думаю, що навпаки. Той, хто організовуватиме проведення конкурсів у тій або іншій галузі, зробить так, що левова частка коштів піде саме в його установу». У нас, власне, так буває часто: той, хто пробиває програму та гроші під неї, сам організовує команду рецензентів (усі з України), і результат — передбачуваний. Саме цього в жодному разі не можна допустити. Недавно була спроба провести перший конкурс наукових проектів із залученням іноземних рецензентів, однак виконати незалежну експертизу проектів не вдалося і цього разу. Оскільки ж іноземців запрошували лише дві установи, то й результат був очікуваний: саме вони (за мінімальним винятком) і здобули гранти. Ось чому іноземні рецензенти мають бути ще й незалежними та анонімними.

Тепер розглянемо, як мали би бути використані кошти (4 млрд. грн., або 1,0% бюджету), що йдуть в основному на базове фінансування науки. Їх, напевно, й надалі слід використовувати за цим самим призначенням, але з одним уточненням: фінансуючи при цьому не всі наукові підрозділи, а тільки ті з них, котрі наберуть певну кількість балів згідно зі спеціально розробленою та затвердженою системою оцінки результатів діяльності наукового підрозділу. Слід визначити мінімальні (граничні) кількості так званих прохідних балів, отримавши які, науковий або науково-освітній підрозділ буде й надалі одержувати державне бюджетне фінансування. Це одне з основних завдань спеціального комітету при Кабінеті міністрів України, що займатиметься реформою наукової сфери.

Постає запитання: що робити з основною масою наукових та науково-освітніх колективів, котрі не наберуть граничної мінімальної кількості балів, яка гарантує продовження державного фінансування? Їх слід або ліквідувати, або зміцнити шляхом реорганізації. Напевно, в реальному житті буде задіяно обидва шляхи, хоча зрозуміло, що реорганізація наукового колективу з метою підвищення ефективності більш бажана. Рішення про ліквідацію прийматиметься не одразу. Науковим підрозділам (а не установам у цілому), які наберуть менше балів, ніж становить граничний рівень, має бути поставлене завдання досягнути цього граничного мінімального рівня балів упродовж двох-трьох років. Якщо колектив набирає прохідний бал, йому зберігається базове бюджетне фінансування, якщо ж ні — він або продовжує існувати за рахунок позабюджетних коштів (госпдоговори, гранти з вітчизняних та закордонних джерел тощо), або ж — за відсутності джерел фінансування — підлягає розформуванню. Слід змінити певні положення у законодавчій базі, аби порядок звільнення був таким, як, скажімо, в промисловості, коли працівників звільняють із роботи у разі відсутності замовлень, або як це є у сфері науки в розвинених країнах. Науковців та викладачів слід працевлаштовувати переважно на тимчасовій основі, причому науковців — на час виконання певної науково-дослідної роботи (гранту чи держзамовлення). Частина вивільнених працівників може бути працевлаштована науковими підрозділами, котрі збережуть держбюджетне фінансування: це мають вирішувати керівники відповідних підрозділів. Іншим доведеться перекваліфіковуватися і отримувати допомогу по безробіттю (на це також слід передбачити спеціальні кошти з держбюджету на науку). Науковці, котрі не проводять дослідження на міжнародному рівні, не потрібні, та й коштів на їх утримання немає. Краще вже платити їм допомогу по безробіттю. Багато в нас і викладачів вищих навчальних закладів, котрі часто-густо не мають відповідної наукової кваліфікації. Вивільнені за рахунок ліквідації слабких підрозділів кошти слід залишити в науці, фінансуючи науково-дослідні теми таким чином, аби колективи мали можливість виконувати повноцінні дослідження на міжнародному рівні.

Чи реальні шанси на започаткування глибоких реформ нашої науки, аби вона стала оцінюватися й фінансуватися за тими ж самими критеріями, що і в розвинених країнах? За своєю природою я реаліст-прагматик і тому шанси серйозних реформ найближчим часом оцінюю як низькі. Частина верхівки наукового істеблішменту не лише не зацікавлена в реформах, а й сприйме їх вороже, бо вони загрожують її керівному становищу. Усі попередні керівні еліти України були байдужими до питань функціонування науки, а попередня команда, попри збільшення фінансування науки до початку економічної кризи, навіть мала намір ліквідувати НАНУ. На жаль, я не бачу серед керівництва держави людини, котра була б наділена достатньою повнотою влади і захотіла б братися за справу, що не принесе негайних дивідендів. Якщо помиляюся, буду справді щасливий.

Про автора. Сибірний Андрій Андрійович, доктор біологічних наук, професор, академік НАН України, директор Інституту біології клітини НАН України, президент Українського товариства клітинної біології, завідувач кафедри біотехнології та мікробіології Жешівського університету (Польща).

 http://dt.ua/SCIENCE/yaka_nam_potribna_nauka-108747.html

 http://uk.wikipedia.org/wiki/Наука