Чин професора Івана Солоненка

І.М. Солоненко, доктор медичних наук, професор

Розповідь про відомого вченого з міжнародним визнанням, авторитетного фахівця державного управління та місцевого самоврядування, профілактичної та клінічної кардіології, педагога, талановитого автора сотень наукових праць, підручників, навчальних посібників, монографій, статей, - опублікованих у вітчизняних та зарубіжних виданнях, відмінника охорони здоров’я і лікаря-гуманіста, патріота й інтелігента, громадського діяча, нашого земляка-галичанина – доктора медичних наук, професора, Заслуженого діяча науки і техніки України, заступника голови Національної Ради з охорони здоров’я при Президентові України, члена Дорадчої ради при Комітеті Верховної Ради України з охорони здоров’я, члена робочої групи з підготовки державної програми “Здорова нація” Кабінету Міністрів України, члена Експертної ради Вищої атестаційної комісії України з державного управління при Кабінеті Міністрів України, члена робочої групи законопроектів з реформування галузі охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України, лауреата численних українських та міжнародних нагород і низки відзнак, завідувача кафедри управління охороною суспільного здоров’я, професора Національної академії державного управління при Президентові України…

Батьківщина професора Солоненка – розташоване на березі мальовничої річки Лючка, заховане між лісами, у передгір’ї Карпат - містечко Яблунів на Косівщині, де він прийшов на світ у липневий день духмяного дивосвіту квітів, що яскравим килимом покрив яблуневий сад, ароматного медоносного цвіту липи, співучого дзижчання бджілок, тьохкання солов’я і кування зозулі, – у повоєнному 1947 році…

Пан професор, з того покоління, яке, запам’ятало залишки знищених війною єврейських помешкань , польського костелу Непорочного Зачаття Марії Діви і, дивом уцілілої, кам’яної дзвіниці біля нього, селянських будівель зруйнованих в часи лихоліття… Був первістком у батьків серед п’ятьох дітей.

Батько Микола – фронтовик, чудом вижив у найстрашнішій з усіх воєн – Другій світовій, був призваний у Червону Армію на третій день Великодня 1940-го року, Яблунівським польовим військовим комісаріатом. На свої колишні фронтові рани не жалівся, але було видно, що з кожним роком все більше вони нагадували про себе. Батько був напрочуд доброю людиною, терплячим і стриманим у ставленні до нас – галасливих, непосидючих і не завжди слухняних, за що ми всі його дуже любили.

Мати наша – Парасковія, оберігала сімейне вогнище, на її плечах трималося домашнє господарство, виховання дітей, і ще безліч хатніх дрібниць…

Дитячі роки майбутнього вченого проходили в родинній любові і домашньому затишку. З великою пошаною батьки відносилися до знань, до освіти, хотіли бачити своїх дітей “вченими “ і всіляко сприяли їм у навчанні. Вдома була Біблія – Святе Письмо Старого і Нового Завіту, інші релігійні книжки, пригадуються вже пожовтілі від часу, з численними ілюстраціями видання, які ми читали… ”Учися, дитино, //Бо вчитися треба!//

Учися голубко, //Най розум не спить.“… часто нам повторювали.

Ми, всі п’ятеро дітей, народилися у великі релігійні свята: я – у липні, на Різдво святого Івана Хрестителя; брат Микола – у травні, в переддень святого Миколая Чудотворця; сестра Марійка – у липні, на святих апостолів Петра і Павла; сестра Анничка – у лютому, в переддень святих Трьох Святителів; сестра Ольга – у серпні, на свято Успення Пресвятої Богородиці, в чому наші батьки вбачали Боже знамення, можливо й тому, дві сестри стали вчительками, одна – журналісткою, брат – військовим, а я вченим.

У важкі післявоєнні роки до нас приходили із далекого і незнайомого краю – Бессарабії, рятуючись від голодної смерті, виснажені люди і, нас, і їх, рятувала наша корова, найперша і найостанніша наша рятівниця, а ще наші сад і город.

Два брати мамині, за якими до кінця днів своїх проплакала наша мама, ще молодими згинули в горнилі війни: Іван – 1918-го року народження загинув у 1943-му році, а Петро – 1921-го року народження загинув у році 1945-му.

А ще з сумом, болем і жалем згадувала про рідних братів свого батька Юрія - Василя Атаманюка, патріота своєї Вітчизни, діяча української літератури періоду розстріляного Відродження, який навчався у Віденському університеті, а згодом, зі студентської лави юридичного факультету Львівського університету пішов захищати Українську Народну Республіку у складі Української Галицької Армії, й пізніше, в часи геноциду національної інтелігенції був знищений жорстоким сталінським партійно-державним режимом в сумнозвісному урочищі Сандармох та Михайла Атаманюка – письменника, перекладача, журналіста, вчителя гімназії у Чернівцях, сім’я, якого, з приходом на західноукраїнські землі радянської влади, змушена була виїхати на еміграцію до Відня.

Частим і бажаним гостем у нашій селянській хаті, був двоюрідний брат нашої матері – Атаманюк Іван Петрович, випускник Ягеллонського університету в Кракові, педагог, літературознавець, письменник, перекладач, знавець багатьох мов, у тому числі – старогрецької та есперанто.

Іван Петрович, у нашому родинному колі, із захопленням розповідав про минуле Яблунова, історія, якого, сягає сивої давнини. Про те, що, Яблунів носить назву від його власника пана Яблоновського, а містечко, свого часу, володіло привілеями на місцеве самоврядування – тобто отримало Магдебурзьке право, і характерною рисою незалежності поселення була збудована в його центрі ратуша.

І що польське та єврейське населення було чисельнішим від українського, а римо-католицька, іудейська, греко-католицька релігійні громади містечка мали свої костел, синагогу, церкву, цвинтарі, а також свої освітні товариства і при них бібліотеки.

Розповідав про відважних опришків, їх лицарські походи, на чолі з ватажком Олексою Довбушем – героєм народних пісень, легенд та переказів, який діяв у наших краях.

Згадував про Івана Франка, якого заарештували наприкінці 19-го століття жандарми у Яблунові і деякий час утримували в приміщенні австрійського суду.

Там, у далекому минулому пана професора, залишились шкільні роки з кирзовим портфеликом на двох застібках й кирзових чобітках у негоду; строга та справедлива перша Вчителька – Галина Вікторівна, яка прибула навчати яблунівських дітлахів усім премудростям шкільної науки, – як тоді казали, – з Великої України, і до, якої, наша мати, з пієтетом, на галицький манер, зверталася – “пані Вчителько”.

Любов’ю до рідного краю наповнені спогади професора Солоненка про обсипані снігом смерічки і розмальовані білим морозяним мереживом вікна, різдвяну ялинку і Світло першої зірки в небі Святого вечора, шум весняного льодоходу і неповторний запах свіжовиораної землі, співучий пташиний щебет у саду і ніжно-журливе кумкання жабок у ставку біля потічка, вранішній, з першою зорею, дзвін батькової коси і чарівний аромат різнотрав’я у лузі між садом і річкою…

А ще в пам’яті збереглися численні перехожі, які, приходили до, оточеного стрункими деревами акації з чудовими, білими і надзвичайно запашними квітами – джерельця, що споконвіку дзюркотить коло батьківської хати, напитися кришталево-прозорої води – літом прохолодної, а взимку незамерзаючої.

Літньої спекотної днини ми, діти, вибілювали довгі доріжки домашнього полотна на річці, пильнували наших гусей, поміж кущів верболозу мали накосити трави для корови, з цікавістю спостерігали за лелеками, які, гордо і не поспішаючи прогулювались на зарінку порослому шовковими травами, сивим полином і чебрецем.

Згодом малий Іван поринув у таємничий світ музики, – його батьки віддали в музичну школу до Коломиї, навчатися гри на скрипці у Галини Юліанівни Грабець. Пані Вчителька придбала юному музикантові інструмент, пюпітр, ноти, і розпочалися щоденні заняття, а в старших класах – гра в оркестрі оперної студії, - ідейним натхненником, художнім керівником, режисером, сценаристом, диригентом, художником, костюмером, адміністратором… – була, при допомозі батьківського й учнівського колективів, пані Галина Грабець. Назавжди залишились в пам’яті гастрольні поїздки шкільних артистів, участь у фестивалях, олімпіадах, записи на республіканському та всесоюзному радіо і телебаченні.

З дитячих років майбутній вчений запам’ятав доброзичливих, самовідданих і безкорисливих людей у білих халатах, які, заклопотано крокували подвір’ями корпусів

Яблунівської районної лікарні, розташованих недалеко від отчої хати, де кожен день, зранку до вечора, боролися з людськими недугами і повертали до життя хворих…

Ця романтична професія захопила селянського хлопця і привела до Коломийського фармацевтичного училища, де він з головою занурився у таємниці фармації та медицини.

Почалася напружена праця і нелегкі будні, за допомогою педагогічного колективу навчального закладу, виробився стиль працювати самостійно, а книга стала порадником і наставником.

В училищі отримав чимало знань, що дало потужний поштовх для майбутньої професійної діяльності, вступу до медичного інституту та створило передумови для успішного навчання у вузі і наукової роботи…

Освоювати ази управління в ті далекі роки на посаді завідувача аптеки розпочав молодий спеціаліст Іван Солоненко в селі Яблуниця, що розташоване у широкій долині на обох берегах звивистої, гірської, з численними порогами і сизо-зеленими бурхливими водами, ріки Білий Черемош, природному кордоні між Івано-Франківською та Чернівецькою областями.

В оточенні стрімких схилів вершин, життєдайних мінеральних цілющих джерел, мальовничих полонин та хвойних лісів розпочалася професійна діяльність майбутнього професора.

Вдячні жителі цього краю, де тисячоліттями лунає протяжний, закличний звук трембіти і споконвіків звучить магічний голос дримби, зберегли пам’ять про славетних українців – Івана Франка, Лесю Українку, Василя Стефаника, Ольгу Кобилянську…

Тут, в чарівних куточках Українських Карпат, народилася повість Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”, повісті “Камінна душа” і “Довбуш” Гната Хоткевича, відомий далеко за межами України аматорський Гуцульський театр…

А ще тут живуть легенди про чарівників–мольфарів – повелителів небесних стихій, чугайстрів, що бродять поміж скель, тендітну квітку едельвейс, відважних плотогонів-бокорашів на дарабах, гуцульську Ватру – як символ незгасаючої людської пам‘яті…

У скромному, пристосованому приміщенні аптеки, новий завідувач обладнав кабінет, асистентську кімнату, бібліотечку, побутові приміщення…

Надавав консультації відвідувачам, виготовляв лікарські засоби, приймав та відпускав медикаменти, вів документацію, їздив у неблизький районний центр – Верховину вирішувати нагальні питання…

Строкову військову службу проходив на посаді санітарного інструктора медичної частини радіотехнічного полку Військ Протиповітряної оборони СРСР, у місті Тбілісі.

Службових обов’язків було немало – щоденні надання першої медичної допомоги пацієнтам, різні санітарно-гігієнічні заходи, здійснення медичного контролю за станом здоров’я, харчування, навчальні тривоги та виїзди на полігон, нічні чергування… Вечорами, у вільні хвилини, сідав за письмовий стіл і довгенько мудрував над книгами – готувався до майбутніх вступних іспитів до медичного інституту. Демобілізувався у 1969 році і, як виявилось, у чемодані нараховувалось більше двадцяти загальних зошитів-конспектів з дисциплін, що виносились на вступні екзамени.

Серед абітурієнтів Київського медичного інституту, (нині Національного медичного університету) імені О.О.Богомольця, був і звільнений в запас військовий в парадній формі, з емблемами медичної служби на петлицях – Іван Солоненко.

Після успішно зданих вступних іспитів та отримавши найвищі бали, був зарахований студентом вузу і, як студент з багатодітної сім’ї, поселений в студентський гуртожиток.

Насичене, цікаве і змістовне навчання, в одному із найстаріших медичних вузів України, який давав глибокі та міцні знання, заполонило молодого студента, він приймає участь в роботі наукових гуртків, знайомиться з останніми досягненнями в області медицини, займається науковою роботою. Є учасником семінарів, форумів, симпозіумів, інших студентських наукових заходів, виступає з доповідями на Всесоюзних науково-студентських конференціях в Єревані, Кишиневі…

А ще Іван Солоненко – артист оркестру Народної капели бандуристів медичного інституту, з, якою, під час зимових канікул, побував на гастролях в містах України та Росії.

На протязі всіх років навчання одержував підвищену стипендію, адже був відмінником, проте матеріальне становище залишалося непростим. У вихідні та святкові дні працював у клініках Києва, а в період літніх канікул приймав участь в студентських будівельних загонах. На півострові Ямал, за Північним Полярним колом, будував корпуси промислових підприємств, прокладав залізну дорогу в тундрі Тюменськоі області…

І тільки при творчій організації всієї діяльності, високій самоорганізації, концентрації моральних та вольових якостей, можна було рухатися вперед, долаючи одну вершину за іншою…

Будучи студентом четвертого курсу інституту спішив до Яблунова, на похорон свого батька, фронтовика-піхотинця, який чесною хліборобською працею заслужив повагу і шану від людей…

У 1975 році Іван Солоненко закінчив з відзнакою медичний інститут і був рекомендований Вченою радою вузу для продовження наукової роботи в аспірантурі.

Позаду залишилися успішно складені вступні іспити і, недавній випускник медичного інституту, став аспірантом Українського науково-дослідного інституту кардіології імені акад. М.Д. Стражеска – провідного наукового закладу, діяльність, якого, зосереджена на розв’язанні актуальних проблем сучасної кардіології.

Відомий вчений-патофізіолог, професор НДІ кардіології ім. М.Д. Стражеска М.А. Кондратович – безпосередній учень академіка М.М. Горєва, який своїми науковими досягненнями примножив славу свого вчителя, славу школи О.О. Богомольця – академіка, ім’я, якого, по праву знаходиться в одному ряду поруч з видатними фізіологами та патологами першої половини ХХ століття та академік В.В.Фролькіс – український вчений зі світовим іменем, видатний фізіолог і геронтолог сучасності, наукові праці, якого, ввійшли в скарбницю геронтологічних знань – стали науковими консультантами аспіранта Івана Солоненка.

Молодий науковець одержав доступ до наукової інформації та наукового консультування, приймає участь в науково-педагогічній та науковій діяльності вузу, накопичує знання, удосконалює практичні навички, підвищує професійну майстерність до рівня вищої кваліфікації…

Оскільки навчання в аспірантурі проходило з відривом від виробництва, аспірант Солоненко одержував стипендію, а також працював за сумісництвом у медичному училищі, де щедро ділився своїми професійними знаннями з учнями цього навчального закладу і одночасно зміцнюючи родинний бюджет.

Через три роки захистив кандидатську дисертацію за темою:”Вплив дозованого обмеження коронарного кровотоку на функціональний стан серцевого м’яза та гемодинаміку”. За глибокі фахові знання йому було присудженно науковий ступінь кандидата медичних наук й запропонована посада лікаря-кардіолога відділу інфаркту міокарда Українського НДІ кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска.

В цьому науковому закладі послідовно пройшов довгий і нелегкий шлях у теоретичній та клінічній медицині – в праці за покликанням, в праці за велінням душі і серця, – до доктора медичних наук, керівника відділу…

Кандидат медичних наук Іван Солоненко був науковим консультантом аспіранта, випускника Запорізького медичного інституту, лікаря-кардіолога Мону, який після успішного завершення аспірантури в Українському НДІ кардіології імені акад. М.Д. Стражеска, захистив дисертацію і поїхав на працю до міста Лагос.

Зараз доктор Мону є відомим кардіологом у Федеративній Республіці Нігерія і, в своїх щирих та привітних листах, часто згадує любі його серцю alma-mater, місто Київ на дніпрових схилах, калинову Україну і вольності козаків запорізьких…

У складі чергової лікарської бригади лікар-кардіолог Іван Солоненко працює за сумісництвом в санітарній авіації екстреної медичної допомоги.

За результатами прилюдного захисту кваліфікаційної наукової праці, докторської дисертації за темою: “Дрібновогнищевий інфаркт міокарда: особливості діагностики, лікування та прогнозування”, у 1989 році Івану Солоненко присуджено науковий ступінь доктора медичних наук за спеціальністю:” Кардіологія”. Академік О.Й. Грицюк – блискучий вчений з міжнародним визнанням в галузі кардіології, академік О.О. Коркушко – відомий вчений сучасності в області геронтології, академік О.О. Мойбенко – вчений світового рівня в галузі патофізіології серцево-судинної системи, були офіційними опонентами на захисті докторської дисертації.

Робочий кабінет доктора медичних наук Івана Солоненка часто ставав домівкою, а в світ домашнього вогнища й сімейного затишку навідувався коли-не коли…

Під керівництвом, та за безпосередньої участі вченого, було здійснено наукові дослідження щодо становлення та розвитку кардіологічної служби в Україні, розроблення Національної програми профілактики серцево-судинних захворювань, а також нових методів діагностики, лікування, профілактики ускладнень та прогнозування інфаркту міокарда…

24 серпня 1991 року на карті світу постала нова самостійна держава – Україна, яка одержала широке міжнародне визнання, а її народ-трудівник, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення, почав будувати незалежну та заможну країну.

Серед найважливіших проблем суспільного розвитку молодої держави зайняло питання підготовки нового покоління фахівців для органів державної влади та місцевого самоврядування. Створення ефективної системи державного управління, прозорої для суспільства і побудованої на наукових засадах, яка відповідала б стандартам демократичної правової держави…

На запрошення уряду України, для організації підготовки керівників вищої ланки в галузі державного управління, прибув директор Канадського Інституту українських студій при Альбертському університеті у місті Едмонтон, канадський політолог українського походження, випускник кількох університетів Канади, найстарішого у світі англомовного університету в Оксфорді, доктор суспільних наук, професор – Богдан Кравченко.

Указом Президента України, в березні 1992 року, у місті Києві був створений Інститут державного управління і самоврядування при Кабінеті Міністрів України (тепер – Національна академія державного управління при Президентові України), який, після успішного навчання, закінчив доктор медичних наук Іван Солоненко і отримав диплом “Магістр державного управління”.

Пізніше, у 1992 році, відійшла у Вічність і мати. Нелегким склалась її, як і батькове життя, але вона вміла, і раділа з успіхів своїх дітей, переживала їх невдачі…

Так, як і раніше, вчений відвідує рідну оселю, подвір’я, сад, роками сходжені стежинки своїх батьків, які немарно прожили на світі і, звідки вчений поніс у світ добро, людяність, щедрість і тепло своєї душі… Любить, та із задоволенням спілкується, з користувачами за адресою електронної пошти e-mail: Этот e-mail адрес защищен от спам-ботов, для его просмотра у Вас должен быть включен Javascript .

У 1994 році, він засновує та очолює першу в Україні кафедру управління охороною здоров’я для підготовки нової генерації керівників органів управління та закладів охорони здоров’я на базі магістерської програми з державного управління в Інституті державного управління і самоврядування при Кабінеті Міністрів України (нині - НАДУ при Президентові України)…

Державним визнанням рівня кваліфікації доктора медичних наук Івана Солоненка стало присвоєння йому вченого звання “Професор”, у 1995 році, за вагомий особистий внесок у забезпечення розвитку медичної науки, підготовку науково-педагогічних та наукових кадрів вищої кваліфікації… Професор Солоненко підготував трьох докторів та п’ятьох кандидатів наук в галузі державного управління.

Доктор медичних наук, професор, офіцер медичної служби у відставці Іван Солоненко, є членом Вченої ради Української військово-медичної академії, і консультантом ад’юнктів при підготовці кандидатських дисертацій, виступає в якості офіційного опонента докторантів, викладає сучасне управління охороною здоров’я для слухачів академії.

Професор Іван Солоненко проходив стажування у Міністерстві охорони здоров’я Канади, Міністерствах охорони здоров’я провінцій Онтаріо (Торонто) і Нової Шотландії (Галіфакс), університетах міст Лос-Анджелеса, Торонто, Оттави, Вікторії, Єрусалиму, Копенгагена …

Наукові розробки професора знайшли впровадження в роботі Канадсько-українських проектів “Партнери в охороні здоров’я”, “Молодь за здоров’я”, “Канадсько-українського законодавчого і міжурядового проекту”, Проекту Європейського Союзу “Фінансування та управління у сфері охорони здоров’я в Україні”…

За роки діяльності кафедри охорони суспільного здоров’я підготовлено сім докторів й понад двадцять кандидатів наук з державного управління, триває робота над п’ятьма докторськими та чотирнадцятьма кандидатськими дисертаціями.

На основі магістерської програми підготовлено понад п’ятсот фахівців із спеціальності “Державне управління” та спеціалізації “Управління охороною здоров’я” і понад півтори тисячі слухачів на короткотермінових програмах навчання.

А з вересня 2009 року, – вперше в Україні, – започаткована підготовка слухачів із спеціальності “Державне управління в сфері охороною здоров’я” за освітнім рівнем магістра.

Науковий доробок викладачів кафедри узагальнено в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, статтях і матеріалах конференцій, як в українських так і в зарубіжних фахових виданнях, присвячених актуальним питанням державної політики та державного управління охороною громадського здоров’я, реформуванню галузі відповідно до сучасних суспільних потреб…

У викладанні навчальних дисциплін спеціалізації використовується кращий досвід зарубіжних університетів, який був вивчений викладачами кафедри під час їх стажування у вузах США, Канади, Чехії, Польщі, Франції, Словаччини…

Кафедра є членом Європейської асоціації з управління охороною здоров’я, Американської асоціації університетських програм з управління охороною здоров’я,

Асоціації інститутів та шкіл з державного управління Центральної та Східної Європи…

З часу свого заснування кафедра готує еліту незалежної України в галузі державного управління охороною суспільного здоров’я, в атмосфері взаємної поваги і доброзичливості.

Висококваліфікований, відданий своїй справі науково-педагогічний колектив кафедри, ділиться науковим досвідом, творчими здобутками й досягненнями із вдячними слухачами…

Професор Солоненко, вчений академічного європейського рівня, людина привітна й доброзичлива, товариська і надійна, досягнувши слави професорської та успіхів безмірних, живе так, щоб поруч з ним було затишно і спокійно.

Це добре розуміє і підтримує його творчі звитяги дружина – пані Надія, кандидат наук з державного управління, педагог, автор наукових праць, монографій, статей…

Підтримують батька у його щоденних клопотах професорських і дочки: пані Ірина, випускниця Національного університету “Києво-Могилянська Академія”, Центральноєвропейського університету в Будапешті, Інституту Європейських досліджень Університету в Бірмінгемі, Інституту Європейської політики в Берліні, директор Європейської програми Міжнародного фонду “Відродження” та пані Оксана, випускниця Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, лікар Центральної стоматологічної поліклініки Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л.Шупика.

А також милі його серцю онуки, поки що, одні із перших, – Івасик і Юленька – життєрадісні - ніби янголятка, урочисті – як різдвяні колядки, і веселі – як щедрівки під Йордан у Щедрий Вечір.

А я, в дні наших різдвяних зустрічей, в день Собору святого Івана Хрестителя, зичу шляхетному Вельмиповажаному панові Професорові міцного здоров’я, добра великого, долі щасливої на многая і многая літ!

Автор: Тарас ЯБЛУНЕНКО, громадська організація Інститут розвитку громадянського суспільства

 http://kolomyya.org/se/sites/pb/34486/#