ЗДОРОВ'Я. ЛІКУВАЛЬНА ФІЗКУЛЬТУРА

Лікувальна фізична культура (ЛФК) — метод лікування, що полягає в застосуванні фізичних вправ і природних факторів природи до хворої людини з лікувально-профілактичними цілями. В основі цього методу лежить використання основної біологічної функції організму — руху.

Терміном лікувальна фізична культура (або ЛФК) позначають самі різні поняття. Це і дихальна гімнастика після важкої операції, і навчання ходьбі після травми, і розробка рухів в суглобі після зняття гіпсової пов'язки. Це і назву кабінету в поліклініці, і кафедри в інституті фізкультури, і кафедри в медичному інституті. Термін «лікувальна фізкультура» застосовується в самих різних аспектах, позначаючи і метод лікування, і медичну або педагогічну спеціальність, і розділ медицини або фізкультури, і структуру охорони здоров'я.

Історія

Фізичні вправи в оздоровчих цілях використовувалися впродовж багатьох тисячоліть. Найбільш ранні рукописи, в яких мовиться про лікувальну дію рухів, масажу, знайдені в Китаї. Вони відносяться до 2000—3000 рр. до.н. э. З них ми дізнаємося про те, що в Стародавньому Китаї були лікарський-гімнастичні школи, де не тільки навчали лікувальній гімнастиці і масажу, але і застосовували їх у процесі лікування хворих. Дихальні вправи, пасивні рухи, вправи з опором використовувалися при хворобах органів дихання і кровообігу, хірургічних захворюваннях (вивихах, переломах, викривленнях хребетного стовпа). Про ранній розвиток лікувальної гімнастики свідчать і знахідки в Індії. У священних книгах Веди (1800 р. до н.е.) мовиться про роль пасивних і активних рухів, дихальних вправ, масажу в лікуванні різних хвороб. У Древній Греції лікувальна гімнастика досягла особливо високого розвитку в період звільнення науки від релігії і розвитку природознавства. Широко пропагували лікувальну гімнастику філософи Платон і Арістотель. Основоположник клінічної медицини Гіппократ (ок. 460 — ок. 377 рр. до н. э.) велику роль у лікуванні хвороб відводив дієті і лікувальній гімнастиці. Причому він вважав, що лікувальна гімнастика повинна носити суворо індивідуальний характер. У своїх книгах Гіппократ детально описував застосування лікувальної гімнастики при хворобах легенів, серця, обміну речовин і в хірургії. У Римі лікувальна гімнастика також займала велике місце в лікуванні хворих. Своїми роботами в цій області був відомий лікар Гален (130—200 рр. н. э.). Він використовував досвід греків, широко застосовуючи не тільки лікувальну гімнастику, але і працетерапію.

Методика ЛФК

Перед призначенням лікувальної фізичної культури визначаються завдання використання фізичних вправ, підбираються засоби і форми для вирішення цих завдань. Щоб зробити все це правильно, необхідно враховувати фазу розвитку хвороби, реакцію на неї організму, стан всіх органів і систем, не залучених у хворобливий процес, психічну реакцію хворого на захворювання та інші її індивідуальні особливості. У всіх випадках важливо дотримувати принцип поєднання загальної і місцевої дії фізичних вправ, пам'ятаючи, що одужання багато в чому залежить від загального стану організму хворого. Кожна фізична вправа, використана в лікувальній фізичній культурі, робить поновлюючий, підтримуючий або профілактичний вплив на хворого. Тому при призначенні лікувальної фізичної культури потрібно визначити (крім медичних свідчень) спрямованість її використання: з метою відновлення порушених функцій, для підтримки здоров'я будуються різні приватні методики, що відображають своєрідність патофізіологічних і клінічних проявів захворювання у окремого хворого або групи хворих, складені за нозологічною ознакою. Основними принципами застосування лікувальної фізичної культури є цілісність організму (єдність психічного і фізичного), єдність середовища і організму (соціального і біологічного), єдність форми і функції, загального і місцевого, лікування і профілактики (У. Н. Мохів, 1984). Методика лікувальної фізичної культури повинна бути заснована на загальнопедагогічних (дидактичних) принципах. Ефективність її можлива лише при активному відношенні хворого до занять. Пояснення методистом перспективи основних систем, тобто надавати тонізуючу дію і підтримувати досягнуті результати лікування. Застосовуються фізичні вправи помірної або великої інтенсивності. Характерна особливість цього варіанту дозування навантажень полягає в тому, що вони не збільшуються в процесі курсу лікувальної фізичної культури. Заняття повинне не стомлювати хворого, а викликати відчуття бадьорості, приливу сил, поліпшення настрою. Тренуюче дозування застосовується в період одужання і в період відновного лікування, коли необхідно нормалізувати всі функції організму хворого, підвищити його працездатність або добитися високого ступеня компенсації. Фізичні навантаження при виконанні як загальнорозвиваючих, так і спеціальних вправ від заняття до заняття підвищуються за рахунок різних методичних прийомів і дозуються так, щоб викликати стомлення. Фізіологічні зрушення в діяльності основних систем, як правило, значні, але залежать від захворювання і стану хворого. Тренуюча дія в певні періоди захворювання можуть надавати і вправи помірної інтенсивності при дозуванні, що поступово збільшується. Для визначення обсягу фізичних навантажень, що надають тренуючу дію, проводять різні тести. Так, при захворюваннях серцево-судинної системи гранично допустимі фізичні навантаження визначаються за допомогою проби толерантності до них; величина осьового навантаження при діафізарних переломах — за допомогою тиску пошкодженою іммобілізованною ногою на ваги до моменту появи больових відчуттів (80% від отриманої величини — оптимальне навантаження); тренуюча дія для збільшення сили м'язів надає навантаження, що становить 50% від максимальної.

Форми ЛФК

Існує безліч форм лікувальної фізичної культури: ранкова гігієнічна гімнастика, заняття лікувальною гімнастикою, самостійні заняття фізичними вправами, лікувальна дозована ходьба, дозовані сходження (терренкур), масові форми оздоровчої фізичної культури, дозовані плавання, веслування, спортивні вправи та ігри, гідрокінезитерапія і ін.

Визначення ефективності ЛФК

Методи дослідження ефективності ЛФК залежать від характеру захворювання, оперативного втручання, травми. Загальновизнаним правилом є визначення фізіологічної кривої навантаження у процесі занять ЛФК. Розрізняють такі види контролю: експрес-контроль, поточний і етапний контроль. Експрес-контроль застосовують для оцінки ефективності одного заняття (терміновий ефект). Для цього вивчають безпосередню реакцію хворого на фізичне навантаження. Проводяться лікарсько-педагогічні спостереження, визначається ЧСС, дихання і артеріальний тиск до, під час і після заняття. Отримані дані дають змогу побудувати фізіологічну криву навантаження, що при вірно спланованому занятті поступово підвищується у вступній частині, досягає свого максимуму в середині основної і знижується у заключній частині заняття. Під час експрес-контролю рекомендується використовувати радіотелеметричні методи дослідження (телеелектрокардіограф, електрокардіосиг-налізатор та ін.), що мають особливо велике значення при серцево-судинній патології. Поточний контроль проводять протягом всього періоду лікування не менше ніж раз на 7-10 днів, а також при зміні рухового режиму. Він дає можливість своєчасно вносити корективи у методику занять, програму фізичної реабілітації. Використовують клінічні дані, результати функціональних проб, показники інструментальних методів дослідження, антропометрії. Етапний контроль проводять для оцінки курсу лікування загалом (кумулятивний ефект), для чого перед початком занять ЛФК і при виході з лікарні Ці вправи переважно використовуються у реабілітації спортсменів.

Матеріал з Вікіпедії

 

Ушкодження опорно-рухового апарату

Ушкодження опорно-рухового апарату супроводжується функціональними розладами, які зумовлюють тривалу втрату працездатності, а в ба¬гатьох випадках призводять до інвалідності. Особливо високий відсоток втрати працездатності та інвалідності внаслідок ушкоджень хребта, внутрішньосуглобових переломів, ушко¬джень кисті та пальців. Залежно від важкості ушкодження і періоду лі¬кування можуть виникнути порушення і зміни в організмі, які мають загальні та місцеві прояви. На місці ушкодження виникають повторні зміни в тканинах. До них належать м'язові атрофії, морщення і стов¬щення суглобової сумки, втрата її еластичності, зменшення кількості синовіальної рідини в порожнині суглоба, розволокнення, фіброзні зміни суглобового хряща, остеопороз та ін. Ці зміни проявляються у зменшен¬ні амплітуди рухів у суглобах, силових можливостей і тонусу м'язів, втраті здатності до пересування і виконання низки побутових і трудо¬вих навичок. Ці зміни також пов'язані з несвоєчасним і нерегулярним застосуванням засобів відновного лікування, а саме ЛГ, масажу, трудотерапії, гідрокінезотерапії, механотерапії, тренування в ходьбі тощо.

Одним із найважливіших методів комплексної функціональної тера¬пії є ЛФК, основним засобом якої є фізичні вправи, що інтенсивно впливають на опорно-руховий апарат. Фізичні вправи у разі правиль¬ного їх застосування допомагають активізувати м'язові скорочення, при¬скорюючи загальний та місцевий кровообіг, поліпшуючи обмін речовин та хімізм м'язового скорочення. У разі важких травм, коли відбувається безповорот¬на втрата або різке порушення якоїсь функції, фізичні вправи допомага¬ють виробити компенсаторні пристосування (тимчасові та постійні).

Лікують такі переломи консервативним і хірургічним методами. Від¬новне лікування за допомогою консервативного методу поділяють на З періоди.

У період іммобілізації за допомогою скелетного витягнення на шині Белєра Л.Г. призначають з 2—3-го дня. Застосовують дихальні та загальнорозвиваючі вправи для верхніх кінцівок, тулуба і здорової нижньої кінцівки. На цьому тлі виконують спеціальні вправи для ушкодже¬ної кінцівки активні рухи стопою в різних площинах, скорочення чотири¬голового м'яза стегна, ідеомоторні вправи, ізометричне напруження м'язів стегна Слід бути дуже обережним у використанні ізометричного напру¬ження залежно від локалізації та характеру перелому, оскільки воно може призвести до зміщення кісткових відламків. Наприкінці 1-го міся¬ця щоб запобігти тугорухомості в колінному суглобі, здійснюють активні рухи в ньому для чого тимчасово знімають тягу. Якщо є функціональне ліжко з блоковими пристроями, то хворий може ці рухи виконувати самостійно. Крім цього, з перших днів хворих навчають піднімати таз з опорою на лікті і потилицю, сідати у ліжку за допомогою балканської рами.

У 2-й період (після зняття іммобілізації) перші 2 тиж хворий перебу¬ває на ліжковому режимі До вправ 1-го періоду додають активні рухи в колінному суглобі у в. п лежачи на спині, на животі, на боці (протилежному ушкодженій кінцівці) і сидячи, звісивши ноги з ліжка. Через 2 тиж хворого переводять на палатний режим і навчають пересуватися за допомогою милиць із розвантаженням ушкодженої кінцівки Через 1— 1,5 міс після зняття скелетного витягнення хворим дозволяють ходити на милицях. У цей період додають активні рухи із положення стоячи для збільшення рухомості в колінних і кульшових суглобах. Засто¬совують лікувальний масаж. Наприкінці 2-го періоду використовують механотерапевтичні апарати

У 3-й період для відновлення повної амплітуди рухів, сили і витри¬валості м'язів, ліквідації залишкових явищ призначають різні загальнорозвиваючі вправи, елементи спортивних ігор, піші прогулянки, плаван¬ня тощо.

При фіксації місця перелому стегна кокситной гіпсовою пов'язкою масажують стопу, грудну клітку і м'язи живота. Через вирізані в гіпсовій пов'язці вікна роблять вібрацію місця перелому, поглажування і розтирання надколінка. Після зняття гіпсу чи витяжки переходять до масажу всієї ушкодженої кінцівки — застосовують глибоке, що обхоплює поглажування, валяння, стимуляцію м'язів, подовжнє і поперечне розминання, розтирання суглобів і сухожильно-связочного апарата, потряхування, поплескування. Масаж, що відсмоктує. Пасивні й активні рухи. Тренування опорної функції. Тривалість процедур 10—20 хв., щодня.

При залишкових явищах перелому кіст (м'язова атрофія, контрактура, пізні набряки, уповільнене утворення кісткової мозолі, розвиток надлишкової кісткової мозолі) застосовують масаж, що відсмоктує. Спочатку масажують сегменти вище місця перелому, потім хвора ділянка і дистальні відділи кінцівки. При локалізації ушкоджень на нижніх кінцівках — масаж сідничних м'язів, підвздошних гребенів, області тазостегнового суглоба і сідничного бугра; струс таза. При локалізації ушкоджень на верхніх кінцівках — масаж дельтоподібних м'язів, лопатки, плечового суглоба, ключиці й акроміально-ключичного суглобу, струс грудної клітки.

Масаж ушкодженого сегмента кінцівки:

поглажування і розтирання м'яких тканин, разминание м'язів — подовжнє, поперечне, валяння, розтягання і стиск. При гіпотрофії м'язів застосовують прийоми стимуляції — пасивні розтягання і скорочення м'язів і сухожиль у швидкому темпі, потряхування і стьобання. При м'язовій контрактурі — масаж укорочених м'язів; площинне і щипцеподібне поглажування; циркулярне розтирання, штрихування, пиляння, пересекание, разминание і вібрація. Масаж тяжко рухливих суглобів поглажування і розтирання периартикулярных тканин; подовжнє поглажування кінцями пальців укорочених і розслаблених зв'язувань, розтирання — штрихування, непреривна вібрація.

Масаж місця перелому: циркулярне поглажування, розтирання, вібрація, зрушування і розтягування м'яких тканин, спаяних з кістковою мозоллю. При уповільненому зрощенні перелому і наявності м'якої пластичної мозолі застосовують штрихування, пунктирування, поколачування, натиснення, рублення. Усі прийоми інтенсивного впливу на місці перелому виконують ритмічно, з паузами відпочинку і чергують з поглажуванням. При надлишковій кістковій мозолі уникають інтенсивних впливів на місце перелому — прийоми вібрації й ін. Закінчують масаж поглажуванням хворої кінцівки, струшуванням хворої кінцівки, пасивними й активними рухами. При контрактурі і тугоподвижности суглобів — редрессирующие руху. Тривалість процедури 10 —20 хв. Курс лікування 15—20 процедур, через день чи щодня.